Я, художник Єгор Анцигін, приїхав у Фонтеккьо з України – з країни, де зараз триває війна. Де відбувається те, що людині XXI століття здавалося неможливим: сотні тисяч поранених та загиблих цивільних громадян і військових, загальна мобілізація, повітряні тривоги на всю країну, руйнування житлових будинків та енергосистем. Це реальність, у котрій я жив останні 10 місяців. Нова страшна реальність.

І, дякуючи резиденції, одного дня я опиняюсь у безпечному місці. Усе, що відбувається довкола, сприймається мною немов сон, немов примара на тлі мого попереднього досвіду у рідній країні. Звичайне життя, звичайні мистецькі та побутові клопоти. Проживаючи у новому для себе середовищі і досліджуючи його, я подвійно здивований цим мирним, повільним ренесансовим ландшафтом. Простір і кольори не уявні, а насправді відтворені італійськими майстрами. Мені, як митцю-живописцю, важко навіть описати свої відчуття від побаченого, адже італійське мистецтво було і є важливою частиною мого академічного бекграунду.

Коли перші емоції починають вщухати, око художника потрохи звикає до розкішних краєвидів і кольорів. Я починаю придивлятись до деталей і помічати локальні проблеми регіону. Змінена оптика людини, що бачила залишені ворогом руїни, зчитує сліди руйнувань та ознаки реставрації будинків, кварталів та містечок. Спочатку я відганяв від себе ці здогадки, думки про те, що у цьому прекрасному регіоні могло відбуватися щось жахливе. Хоча насправді так і було. Те, що спочатку здавалось локальним шармом, виявилось відбитком величезної катастрофи, яка сталась у 2009 році.

Коли я почав детальніше вивчати події землетрусу у Л'Авілі, багато чого встало на свої місця, і мої асоціації стали ще виразнішими. Зруйновані будинки – як після влучання ракети. Відбудовані наново квартали, але у них чомусь не світяться вікна. У невеличких містечках вдень можна не зустріти жодної людини, бо трагедія змусила їх переїхати в інше місце. А чи повернуться вони назад? Ті самі питання стоять і переді мною щодо ситуації у рідній країні, де скільки домів і селищ понівечено, скільки життів скалічено.

Роздивляючись тимчасові риштування архітектури, що захищають будинок від повного знищення (конструкції і троси для фіксації стін, колони і опори для підтримки склепінь), я усвідомлюю, що арка і досі є головним архітектурним елементом в італійській архітектурі. У арці є самий верхній камінь – його архітектори називають «Ключ». Якщо втримати «Ключ», то є шанс зберегти будинок від руйнування. Саме через образ чогось чи когось, хто тримає той камінь, я відчув велику подібність між українцями та італійцями регіону Абруццо – це мужність вистояти, втримати ту ношу, проблему, що немов камінь звалилась на голову.

Використовуючи античний образ титана, що тримає небо, я надаю йому вигляд звичайної людини. Опинившись в надзвичайній ситуації, вона сама стає міфічним героєм. Але для мене це роздуми не про міф, а про реальність, і це питання, що досі не має остаточної відповіді. Чи відбудуються помешкання, зруйновані ворогом або землетрусом? Чи повернуться люди до своїх домівок на своїй землі? До кінця ще невідомо. Але зараз я відчуваю таку єдність серед українців, якої раніше ніколи не відчував. І я споглядаю, як старанно і дбайливо відновлюються прекрасні пам’ятки італійського середньовіччя. Тому я вірю, що титан встоїть, і що прийде час, коли той камінь вже не треба буде тримати.

I am an artist Yehor Antsygin, came to Fontecchio from Ukraine - country where the war is currently ongoing, where something that seemed impossible to a human of the 21st century is happening: hundreds of thousands of wounded and dead civilians and soldiers, general mobilization, air raids on the entire country, destruction of residential buildings and energy systems. This is the reality I have lived in for the last 10 months. A new scary reality.

Thanks to the residence, one day I found myself in a safe place. Everything that happens around me is perceived by me like a dream, like a ghost against the background of my previous experience in my native country. Ordinary life, ordinary artistic and household matters. While living in new environment and exploring it I doubly admiring this peaceful, slow renaissance landscape: the space and colors are not imaginary, but literally reproduced by Italian masters. As a painter, it is difficult for me to even describe my feelings from what I saw, because Italian art was and is an important part of my academic background.

When the first emotions begin to ebb, the artist's eye starts getting used to luxurious landscapes and colors. So I began to look at the details and started noticing the local problems of the region. The changed optics of a person who saw the ruins had left by the enemy, notices the traces of destruction and signs of restoration of houses, quarters and towns. At first, I pushed away these guesses, thoughts that something terrible could happen in this beautiful region. Although reality was so. What at first seemed like a local charm turned out to be an imprint of a huge disaster that happened in 2009.

As I started exploring the events of the L'Aquila earthquake more detailed, many things fell into place and my associations became even more distinct. There are destroyed houses - like after a missile hit. There are newly rebuilt quarters, but for some reason their windows do not light up. In small towns during the day you can meet not a single person, because the tragedy forced them to move to another place. And will they return? The same questions stand before me regarding the situation in my native country, where so many houses and villages have been destroyed, so many lives have been mutilated.

Looking at the temporary architectural scaffoldings that protect houses from complete destruction (structures and cables to fix the walls, columns and supports to support the vaults), I realize that the arch is still the main architectural element in Italian architecture. The arch has the uppermost stone - its architects call it the "Key". If you hold the "Key", there is a chance to save the house from destruction. It was through the image of something or someone holding that stone that I felt a great similarity between the Ukrainians and the Italians of the Abruzzo region - it is the courage to stand up, hold that burden, the problem that fell on my head like a stone.

Using the antique image of the Titan holding the sky, I give him the appearance of an ordinary person. Finding himself in an emergency situation, he becomes a mythical hero himself. But for me, this is a reflection not about a myth, but about reality, and this is a question that still does not have a final answer. Will the houses destroyed by the enemy or an earthquake be rebuilt? Will the people return to their homes on their land? It is a big question. But still I contemplate how carefully the beautiful sights of the Italian Middle Ages are being restored, and at the same time now I feel such a unity among Ukrainians that I have never felt before. Therefore, I believe that the Titan will stand, and that the time will come when it will no longer be necessary to hold that stone.